Завжди думав: чому журналісти останнім часом про Церкву та священиків пишуть матеріали, м’яко кажучи, негативні.

Думаю, що тут мова не йде про втрату їхньої віри… Але в тому, що духовенство проповідує одне, а живе зовсім по-іншому. Як то кажуть: слова масні та діла пісні…

У одному комедійному фільми був такий собі персонаж прапорщик, який мав кілька питань до життя. Щось подібного є у мене: я теж маю кілька питань, на які, наразі, не маю відповідей.

Перше. Чи обов’язково у часі богослужіння, яке звершує архієрей, священикам просто стояти у святилищі? Не краще було б, щоб кілька священиків залишилось співслужити архієрею, а решта пішли сповідати, а то переважно як є: сповідають мало, а більшість поважно стоїть навколо архієрея, але за все богослужіння ні разу виголосу можуть і не мати.

Друге. Чому люди, які колись вчились у семінарії, але з якихось причин були відраховані або самі залишили навчання, бо не спромоглись її закінчити, починають боротися із Церквою?

Відповіді, наразі, на ці питання не маю…..

Той, хто намагається знайти відповідь на питання: «Для чого Богу наша хвала», – можуть ще запитати себе: «Для чого Йому наші Богослужіння?».

Якщо бути чесним, то поневолі прийдеш до висновку, що Богові не потрібно, щоби ми були присутніми вранці у неділю в Церкві. Він не буде щасливим від того, що ми сорок чи сорок п’ять хвилин будемо стояти у Церкві та робити вигляд, що уважно слухаємо Літургію.

Прочитав у неті щось наступне:

«Стоїмо напередодні Великодня. Усі суперечки зайві. Тим більше, що докладаються зусилля для об’єднання українських православних церков у єдину національну церкву. А всілякі наміри, позбавлені Господньої волі і здорового глузду, самі перетворяться в ніщо, у їх числі намір того священика”.