Однією із основних ідей різдвяної історії є проста, але доволі глибока ідея – прийняття. При цьому всі позитивні герої Різдва не просто приймають радісну звістку, але впускають в своє життя конкретну потребу, беруть на себе відповідальність, захищають та оберігають слабшого. Всі ж негативні герої відмовляються приймати все це і автоматично перетворюються на богоборців.

 «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!» (Лк. 1:38), – промовляє Марія в смиренні, відкриваючи дорогу Різдву. Вона приймає Божий план, Його святу волю щодо Неї, приймає надприродне зародження нового життя, беручи всю відповідальність, не задумуючись про подальше Своє майбутнє. Тільки після цих слів Архангел Гавриїл зникає. Його місія завершена. Благовіщення прийняте.

Я довго ігнорував тему томосу-автокефалії не тому, що ці теми мене не цікавлять, а тому, що: по-перше, це є справа наших братів із УПЦ КП та УАПЦ, по-друге, про це писали всі кому не лінь. І десь воно виходило, пам’ятаєте, як із впровадженням безвізового режиму, нам томос дадуть скоро, томос буде підписано восени, вже у жовтні ми будемо мати томос. Тут, 11 жовтня, стрічка Фейсбук, ніби зірвалась: все, ми маємо томос! Ура!!! Проте, що ж насправді відбулось 11 жовтня 2018 року?

«Бог – це все, що мені потрібно», – ці слова стають все більше і більше звичними в християнській лексиці. Ми чуємо їх в християнських піснях, у проповідях та свідченнях.

І ці слова стають неправдивими у наших вустах. Адже задумаймося: як багато нам ще потрібно, окрім Бога. Нам потрібні: батьки, рідні, близькі. Нам потрібні навіть несуттєві речі: велосипед, автомобіль, книги, будинки. Ми цього прагнемо. Це все живить нас, заставляє радіти, втішатися.

«Усіх поважайте…» (І Петр. 2:17).

В останні декілька десятиліть повага стала цінністю, яка знаходиться на межі зникнення. Ми живемо в «Століття неповаги», де панує сарказм та всім подобається принижувати інших.

Проте Біблія чітко підкреслює, що здорові сім’ї та здорові суспільства – побудовані саме на повазі. Біблія закликає нас поважати своїх батьків, поважати лідерів церков та громадських діячів. Жінки покликані допомагати та поважати своїх чоловіків: «Жінки, коріться своїм чоловікам… Бо колись і святі жінки, які надіялися на Бога, себе приоздоблювали, корившися своїм чоловікам» (І Петр. 3:1;5). І, відповідно, чоловіки мають поважати своїх дружин: «Ви, чоловіки, живіть розумно разом з вашими жінками, як з істотами, що від вас слабші, віддаючи їм належну шану як співспадкоємцям благодаті життя» (І Петр. 3:7). Тут ми бачимо, що Біблія не обходить стороною нікого, закликаючи: «Усіх поважайте…» (І Петр. 2:17).

Новина про те, що Христос повинен покинути учнів, зовсім не була приємною. Учні покладали на Ісуса чималі надії та сподівання, вони мріяли про встановлення царства, а двоє із трьох присутніх на горі, взагалі, тішили себе надією сісти праворуч та ліворуч від Христа. Як же вони можуть змиритися з тим, що Він піде? Престол Давида так манив їхній зір, що вони не могли побачити Його хреста. Його присутність була їхньою радістю та сенсом життя. Втрата Його прирівнювалася до смерті.