Сиропусна неділя, немов камертон, задає тон всім дням Великого Посту. В сиропусну неділю згадуємо вигнання Адама та Єви із Раю, це спомин про втрачений рай, спомин про розірвання зв’язку із Богом. Великий Піст особливий час. Час покаяння, переміни, щоб цей втрачений зв’язок із Богом відновити.
На вечірні сиропусної неділі співаємо: «Боготканну одежу скинули ми, окаянні, за намовою ворога, переступивши, Господи, твоє божественне веління; у смоковне листя та в шкіряну одежу ми зодяглися; нас засуджено в поті гіркий хліб добувати, а землю проклято, щоб нам родила будяки й тернину. Але ти, воплотившись останніми днями з Діви, призови нас і знову введи в рай.»
«Смиренного молитва крізь хмари пробивається» (Сир. 35:17), саме бідні здатні вповні довіритися Господеві, бо Він «близький до тих, у кого розбите серце; прибитих духом Він спасає» (Пс. 34:19).
Митар несе із собою всю свою слабкість, увесь багаж своїх невдач та розуміє, що тільки у Бозі можна знайти відкуплення. І саме тому ця його слабкість перетворюється у силу, бо єдиною зброєю стає впевненість у Господньому співчутті. Фарисей стоїть у Храмі із переконанням, що він є чесним та праведним, тому він має бути вислуханий. Він не такий «…як інші люди – грабіжники, неправедні, перелюбці» (Лк. 18:11), і навіть не такий, як митар, котрий не наважується поглянути вгору через свій великий сором. Хоч фарисей часто ходив до Храму, двічі на тиждень постив, платив десятину – це все не заважало йому зневажати інших людей.
